Матеріали виховних заходів

ІНФОРМАЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ ДО ВІДЗНАЧЕННЯ ДНЯ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ І ДНЯ ПЕРЕМОГИ НАД НАЦИЗМОМ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (8–9 ТРАВНЯ)

Український інститут національної пам’яті звертається до засобів масової інформації, органів державної влади і місцевого самоврядування з проханням гідно відзначити День пам’яті та примирення 8 травня,  і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 9 травня, встановлені  Законом України “Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років”.

З цією метою Інститут розробив інформаційні матеріали, які можна використовувати під час підготовки та висвітлення відповідних заходів на виконання Указу Президента України “Про відзначення у 2016 році Дня пам’яті та примирення і 71-ї річниці перемоги над нацизмом у Другій світовій війні” від 8 квітня 2016 року № 130 і розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2016 року № 285-р “Про утворення Організаційного комітету та затвердження плану заходів з підготовки та відзначення у 2016 році Дня пам’яті та примирення і Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні”.

Мета проведення заходів, присвячених Дню пам’яті та примирення і Дню перемоги над нацизмом, у ракурсі подій минувшини й сьогодення:

– вшанування пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом, а також усіх жертв війни, що стала найбільш кривавою в історії людства;

нагадати суспільству про внесок України у перемогу над нацизмом і ті втрати та жертви, яких зазнав український народ у роки Другої світової. Трагедія його полягала в тому, що на час початку тієї війни він був розділений між кількома державами, українці часом мусили стріляти в українців;

– розкрити для широкого загалу сутність війни як складного суспільно-політичного процесу, протистояння між країнами, народами, людьми, завжди – як лиха, що дорого коштує кожному громадянину і державі, руйнує долі звичайних людей, економіку, культуру країн;

– наголосити на злочинній природі війни через призму трагічних і героїчних доль жінок.

Зважаючи на те, що традиція відзначення в Україні Дня пам’яті та примирення лише зароджується, надзвичайно важливо в організації офіційних заходів звернути основну увагу на 8 травня. Тим паче, що на цей день 2016-го припадає Провідна неділя, яка є днем традиційного вшанування померлих.

Ключові повідомлення пам’ятних заходів

Рівне вшанування пам’яті кожного, хто боровся з нацизмом, підкреслення солідарності та бойового братерства усіх Об’єднаних Націй, як держав, так і бездержавних тоді народів (українців, євреїв  та ін), відмова від святкуваня на користь вшанування, перенесення акценту на історії конкретних людей – є основою переосмислення Другої світової війни та деконструкції радянських історичних міфів.

У Другій світовій війні Україні випала героїчна і разом з тим трагічна роль. Єднання суспільства навколо усвідомлення цієї істини й надалі сприятиме ефективному протистоянню зовнішнім викликам та загрозам.

Сьогодні Україна, як і у роки Другої світової війни є епіцентром протистояння агресору. Україна є важливим чинником європейської безпеки у протистоянні російській агресії.

Через призму трагічних і героїчних жіночих доль найкращим чином виявляється злочинна природа війни. З цією метою Інститут реалізовує інформаційно просвітницький проект “Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової”. Трагедія цієї теми актуалізована і сучасним обставинами. Зокрема, незаконним викраденням і засудженням Російською Федерацією за вигаданим звинуваченням до 22 років колонії загального режиму українського пілота Надії Савченко. Крім того, цього року саме 8 травня, у другу неділю цього місяця, традиційно відзначається День матері.

Для заходів, приурочених до Дня пам’яті і примирення та Дня перемоги над нацизмом, пропонується гасло “1939-1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо” та уже усталений символ “Мак пам’яті” – стилізоване зображення квітки червоного маку.

3–9 травня 2016 року пропонуємо продовжити акцію попередніх років “Маки пам'яті” з метою утвердження традиції застосування цього символу як знака пам’яті про тих, хто загинув в усіх війнах минулого. У рамках акції сприяти виготовленню квітів і поширенню їх використання як елемента одягу протягом цих днів.

Звертаємося до медіа із пропозицією поширювати тематичні ролики чи інформацію про виготовлення маків. А у пам’ятні дні 8-9 травня розмістити відповідну символіку в медіа.

Просимо державних службовців, журналістів та всіх небайдужих  доповнити свій одяг 3–9 травня маком пам’яті.

Зображення символіки та інші матеріали усі бажаючі можуть вільно і безперешкодно завантажитиіз сайту Українського інституту національної пам’яті за посиланням:

http://www.memory.gov.ua/page/8-9-travnya-materiali-dlya-zavantazhennya

Окремо наголошуємо на важливості неухильного дотримання норм Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» та неприпустимості використання комуністичної символіки під виглядом «прапора Перемоги», а також георгіївських стрічок.

Історична довідка

Друга світова війна (1939–1945) стала найбільшим збройним конфліктом на планеті і одночасно найтяжчою трагедією в історії людства. У ній уперше і востаннє було застосовано ядерну зброю, здійснено найтяжчі військові злочини та злочини проти людяності. Унаслідок бойових дій, репресій проти військовополонених і цивільного населення, а також голоду, хвороб та виснаження загинуло від 70 до 80 млн осіб, дві третини з яких – цивільні.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. З Україною воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя.

Серед величезних втрат Українського народу в Другій світовій війні найтяжчими були демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Сукупні демографічні втрати українців і громадян Української РСР інших національностей упродовж 1939–1945 років наразі оцінюються від 8 до 10 млн осіб.

За твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, спалено близько 320 тисяч господарств. Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45 % від збитку усього СРСР.

Інформаційно-просвітницька кампанія “Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світвої” (кінець квітня–9 травня 2016 року)

Закріплюючи меморіальний канон “не святкуємо, а вшановуємо” із акцентом на історії людей, під час цьогорічних заходів пропонуємо особливу уваги приділити долі жінок у війні. Кампанія спрямована на розкриття теми долі жінок у буремні воєнні часи – тих, хто боровся, чекав, опікувався родиною. У рамках цієї кампанії мають з’явитися публікації у ЗМІ, доцільно ролики і телевізійні програми. Важливо, щоб були представлені долі українських жінок різних національностей і сфер діяльності. У школах мають відбутися тематичні уроки з акцентом на долях жінок на війні. У краєзнавчих та історичних музеях бажано організувати тематичні екскурсії про жінок у війну із цієї місцевості.

Додаток 1

ДОВІДКА ПРО МАКИ ПАМ’ЯТІ

Квітка маку в українській традиції

В українській міфології мак має дуже багато значень. Це символ сонця, безкінечності буття й життєвої скороминущості, пишної краси, волі, гордості, сну, отрути, оберегу від нечистої сили, а також хлопця-козака, крові, смерті. Ця квітка часто згадується в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби: “Ой, з могили видно всі долини, – сизокрилий орел пролітає: стоїть військо славне Запорізьке – як мак процвітає...”.У відомій пісні “Ой, ти, Морозенку, славний козаче”, мак згадується поруч зі смертю козака: “…Обступили Морозенка турецькії війська. По тім боці запорожці покопали шанці; Ой, впіймали Морозенка у неділю вранці. Ой, недаром ранесенько той мак розпускався, – Ой, уже наш Морозенко в неволю попався…” Образ маку нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну.

З народної творчості мак у такому символічному значенні перейшов у художню літературу. В Івана Франка: “Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло, Нам воно святе”. Легенду про мак обробив і Михайло Стельмах у творі “У долині мак цвіте”: “…Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло…” Одна із героїнь роману Олеся Гончара "Прапороносці" гине в долині червоних маків.

Мак – символ пам'яті у світі

Його появу пов'язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона МакКрея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 році написав твір “На полях Фландрії”, що починався словами: “На полях Фландрії розквітли маки Між хрестами ряд за рядом”. Друга – 1918 року написала вірша “Ми збережемо віру”, в якому обіцяла носити червоний мак у пам’ять про загиблих. Саме Мойні Майкл у листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто. У 1920 році Національний Американський легіон прийняв маки як офіційний символ, а в 1921-му червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11–18 травня 1944 року Другого корпусу генерала Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії.

Мак як уособлення пам'яті в Україні

Червоний мак як символ пам’яті жертв війни вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. Дизайн розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з другого – кривавий слід від кулі. Поруч із квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни - 1939-1945 - та гасло “Пам’ятаємо. Перемагаємо”.

Ми пам'ятаємо, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Пам'ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями Об'єднані Нації. Пам'ятаємо: той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.

Додаток 2

ДОВІДКА ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ПРАПОРА ПЕРЕМОГИ

ПІД ЧАС МЕМОРІАЛЬНИХ ТА УРОЧИСТИХ ЗАХОДІВ 8-9 ТРАВНЯ

Увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні передбачено Законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років». Відповідно до статей 1-2 зазначеного Закону, основними формами увічнення перемоги над нацизмом є, зокрема, відзначення Дня пам’яті та примирення (8 травня), Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (Дня перемоги) (9 травня), покладання квітів, вінків до пам’ятників та меморіалів, присвячених увічненню перемоги над нацизмом та вшануванню пам’яті жертв Другої світової війни. Використання у будь-якій формі зображень так званого прапора Перемоги під час таких меморіальних та урочистих заходів Законом не передбачено.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» прапори, символи, зображення або інша атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота, серпа, молота та п’ятикутної зірки, плуга (рала), молота та п’ятикутної зірки, є символікою комуністичного тоталітарного режиму.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 зазначеного Закону поширення, а також публічне використання продукції, яка містить символіку комуністичного режиму, є пропагандою комуністичного тоталітарного режиму.

Частиною першою статті 3 цього Закону пропаганда комуністичного тоталітарного режиму визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв комуністичного тоталітарного режиму та заборонена законом. Відповідно до частини першої статті 4 Закону поширення, а також публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму заборонено.

Відповідно до пункту 6 частини третьої статті 4 Закону заборона не поширюється на випадки використання символіки комуністичного тоталітарного режиму на оригіналах бойових знамен.

Прапором Перемоги є штурмовий прапор 150-ї ордена Кутузова ІІ ступеню Ідрицької стрілецької дивізії, який має червоний колір, містить зображення поєднаних серпа і молота та п’ятикутної зірки, а також напис російською мовою «150 стр. ордена Кутузова ІІ ст. Идрицк. див. 79 с.к. 3 у.а. 1 Б. ф». Оригінал зазначеного прапора перебуває на вічному зберіганні у Музеї Збройних сил Російської Федерації у Москві.

Таким чином, прапор Перемоги містить зображення поєднаних серпа і молота та п’ятикутної зірки, що є символікою комуністичного тоталітарного режиму. З огляду на це, поширення і публічне використання, у тому числі під час відзначення будь-яких державних свят, будь-яких зображень, копій, включно з офіційними копіями прапора Перемоги, а також елементами зазначеної символіки комуністичного тоталітарного режиму у костюмах артистів є пропагандою комуністичного тоталітарного режиму та заборонено законом. Разом з тим, відповідно до пункту 7 частини третьої статті 4 Закону під час відзначення Дня пам’яті та примирення (8 травня), Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (9 травня) ветерани Другої світової війни можуть носити державні нагороди, ювілейні медалі та інші відзнаки, якими вони були нагороджені до 1991 року та протягом 1991-2015 років у зв’язку з річницями подій періоду Другої світової війни.

Додаток 3

ВІЙНА НЕ РОБИТЬ ВИНЯТКІВ. ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

Правда про долі жінок у війні у часи СРСР була під забороною – її або замовчували, або спотворювали. Тема мала вписуватися у радянську схему героїчного наративу. З метою комуністичної пропаганди жінку на війні завжди розглядали з позицій уславлення бойового і трудового подвигу, засудження зради, оплакування жертви. Тим часом доля інших залишалася поза науковим, мистецьким, громадським інтересом. І нині питання ролі та місця жіноцтва у Другій світовій війні недостатньо вивчене істориками і переосмислене суспільством Жіночі біографії розкривають різні іпостасі представниць слабкої статі у те лихоліття. Вона – дружина, мати, медсестра­рятівниця, воїн, підпільниця, військовополонена, остарбайтер, свідок Голокосту, хранителька пам’яті і т.д. На фронті жінки оволоділи всіма воєнними спеціальностями: в авіації і на флоті, в піхоті й кавалерії, розвідці, зв’язку, медицині. Навіть виникла мовна проблема, адже слова танкіст, піхотинець, автоматник доти не мали жіночого роду. Слід згадати також, що крім турботи про старих і малих на окупованих територіях, на жіночі плечі ліг тягар підпільної боротьби. Масово жінок використовували для праці в тилу на військових підприємствах, сільськогосподарських роботах, будівництві протитанкових ровів, окопів, бліндажів. Тисячі їх примусово вивезено у Німеччину для виснажливих робіт.

Розмірковування про феномен жінки у війні, вивчення та усвідомлення його учнями під час заходів у загальноосвітніх навчальних закладах дасть змогу інформаційно й емоційно розкрити злочинну природу війни. Тема трагічних і героїчних жіночих доль також допоможе актуалізувати питання участі наших співвітчизниць у протистоянні сучасній збройній агресії Росії проти України як військових, медиків, волонтерів. Тема стане також нагодою згадати про мужність і відвагу льотчиці Надії Савченко, незаконно викраденої та засудженої у Російській Федерації за вигаданим звинуваченням до 22 років колонії загального режиму.

Приклади жіночих історій Другої світової:

Бабінчук Марія (1924–1950/51, псевдо – Калина). Член Організації українських націоналістів, підпільниця.

З 1941 року Марія Бабінчук вступила до ОУН, організувала сітку юнацтва в рідному селі. Працювала у шпиталі м. Станіславова, допомагала медикаментами українським повстанцям. Перед поверненням більшовиків Марія пішла в підпілля. 28 серпня 1944 року брала участь у боях біля сіл Богрівки і Яблуньки Богородчанського району. За шестирічний підпільний шлях вона виконала багато завдань; набула спеціальність радистки, добре володіла зброєю. У підпіллі вийшла заміж за надрайонного провідника ОУН Надвірнянщини Вацебу Григорія Васильовича. 28 серпня 1950-го у важких умовах у них народилася донечка, яку назвали Мотрею. Батьки змушені були віддати маля на виховання чужим людям. Дитину на четвертий день після народження батько відніс в село Яблуницю Косівського району. Виховала її Гафія Маланюк, яка не побоялася в ті жорстокі часи взяти повстанську дитину та зберегла листи-заповіти матері і батька.

“Кохана дитино! Прийшовши на четвертому тижні Твого життя, сидячи на стриху в сіні, при світлі крізь щілини, хочу залишити Тобі від мами кілька рядків дрібного рукопису. Кохана Мотренько, коли підростеш і добрі люди дотримають для Тебе цього листа, то прочитай його уважно і зрозумій мамині наболілі серце і душу. Мотренько! В яких тяжких умовах я Тебе носила... то описати годі. Коли ти виростеш і будеш читати історію нашої боротьби з найжорстокішим ворогом українського народу, ти не в одній статті знайдеш подібне. Тоді подумай, що і Твоя матуся разом з Тобою так ішла...”

 

Баташева Геня (1924–1999). Єврейка, що врятувалася під час розстрілів у Бабиному Яру, після війни працювала бухгалтером.

На час початку розстрілів у Бабиному Яру Гені Баташевій було 17 років. Усіх її рідних розстріляли, а вона, разом із іншою 14-річною єврейською дівчинкою Марією Пальті, переконала німців, що вони не єврейки. Дівчата місяць переховувалися у подруги Гені – Ольги Лущеєвої. Згодом підпільники з групи Володимира Кудряшова переправили їх до лінії фронту. У тилу дівчата працювали на різних, часом складних, роботах. Після закінчення війни батько Гені Баташевої повернувся з фронту до Києва, згодом сюди ж приїхала й сама Геня. Вона стала одним із небагатьох свідків злочинів нацистів - розстрілів у Бабиному Яру, героїнею фільмів “Бабин Яр – уроки історії” (1981), “Шолом, мир вам!” (1990), “Дорога довжиною в півстоліття” (1991). У середині 1990-х Геня Яківна Баташева виїхала до Ізраїлю.

 

Вітер Олена (1904–1988, відома під іменем ігумені Йосифи). Настоятелька греко-католицького монастиря ордену студитів, член Організації українських націоналістів.

Заарештована НКВД в 1941 році й засуджена до смертної кари. Була однією з небагатьох, хто пережив масові ростріли в’язнів у тюрмі на Лонцького у Львові. В роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін та ін. Ігуменя і монахині не лише доглядали за дітьми, годували їх та одягали, а також навчали християнським молитвам і звичаям. 12 жовтня 1945 року сестра Йосифа арештована радянськими “органами”. У 1955 році вийшла на волю, але їй заборонили селитися у Львові. До самої смерті Олена Вітер проживала у м. Скалат на Тернопільщині. 11 лютого 1976-го Яд Вашем присвоїв Олені Вітер (першій серед українців) звання “Праведник народів світу”.

 

Гулей Анастасія (1925 р.н.). Бранка нацистських концтаборів Аушвіц та Берген-Бельзен, голова Української організації борців антифашистського опору, нині мешкає у Києві.

Перед війною закінчила 9 класів. Під час окупації. була примусово вивезена на роботу до Німеччини, двічі втікала, за що була у 1943 році відправлена до концтабору Аушвіц, потім – Берген-Бельзена. Нині, займається активною громадською діяльністю, написала кілька книжок про українських жертв нацизму.

 

Доліна Марія (1922–2010). Льотчиця, Герой Радянського Союзу.

Марія Доліна призвана до Червоної армії у 1941 році. На її рахунку з 1941-го по 1945-й – понад 200 бойових вильотів. За всю вiйну втратила лише одну бойову машину, а рейд, коли до цiлi тягнула на одному двигунi i скинула-таки на неї бомби, увiйшов до iсторiї як взiрець ведення повiтряного бою. Долiна брала участь у 15 повiтряних боях, її екiпаж знищив 3 ворожих лiтаки. 15 разiв вона водила на виконання бойового завдання дев'ятки, 35 разiв – ланку, 22 рази була заступником ведучого групи, 10 разiв – ведучою. Загалом налітала 1700 годин. Останнiй бойовий вилiт – 8 травня 1945 року.

 

Завалій Євдокія (1924–2010). Єдина жінка – командир взводу морської піхоти в роки німецько-радянської війни 1941–1945 років, гвардії полковник.

Коли розпочалася німецько-радянська війна Євдокії було всього 17. 25 липня 1941 року розпочалися бої за її рідне місто Новий Буг. Під бомбардуванням дівчина перев’язувала поранених бійців і командирів. Коли ж 96-й кавалерійський полк, що захищав місто, став відступати, Євдокія вмовила командира, щоб забрав її з собою. Служила спочатку санітаркою. Під час переправи через Дніпро, в районі Хортиці, отримала поранення і була відправлена до Краснодара в шпиталь. Медики хотіли комісувати дівчину, але та відмовилася. Після лікування її направили в запасний полк, а згодом – сама попросилася на передову, служила в 6-й десантній бригаді. Після того, як Євдокія взяла в полон німецького офіцера, її направили у відділення розвідки, командиром якого згодом стала. В одному з боїв командир взводу, в якому служила Євдокія, був убитий і вона підняла бійців в атаку. В бою отримала поранення. На чолі взводу Євдокія Завалій брала участь у боях за Севастополь, Сапун-гору (за що була нагороджена орденом Вітчизняної війни I ступеня), Балаклаву, Керч та ін. Під час Будапештської наступальної операції Завалій зі своїм взводом, пробравшись завдяки кисневим подушкам через каналізацію, захопила бункер німецького командування. Серед полонених виявився німецький генерал. За цю операцію Євдокію нагородили орденом Червоного Прапора. Після закінчення війни дівчину хотіли направити на навчання у військове училище, але позначилися 4 поранення і 2 контузії, отримані в боях. У 1947 році Євдокія Завалій демобілізувалася, жила в Києві, працювала директором гастроному.

 

Клемм Євгенія (1898–1952/3). Викладач історії Одеського педінституту, жінка-військовополонена у концтаборі Равенсбрюк.

Під час оборони Севастополя потрапила в полон. Перебувала у Славутському, Рівненському таборах військовополонених. Цю групу жінок перевезли в Зоест, звідки хотіли направити на військові заводи Третього райху. Євгенія Клемм була ініціаторкою й організаторкою протесту. Підготувала листа німецькою мовою, в якому йшлося про порушення німцями Гаазької конвенції щодо військовополонених. За цей протест усіх жінок направили до концтабору Равенсбрюк. Після війни Євгенія Клемм повернулася в рідну Одесу, у 1952 (чи 1953) році повісилася, не витримавши переслідувань радянського режиму.

 

Лисенко Євдокія (1889–1963). Мати-героїня, що виростила 16 дітей.

У сiм'ї Євдокiї Данилiвни i Макара Нестеровича Лисенкiв народилося 11 синiв i 5 доньок. У 1933 році помер один із синів, у 1936-у – батько Макар Нестерович. Євдокiя Данилiвна залишилась одна з 15-ма дiтьми. Нiхто із них не закiнчив середньої школи чи вузу, бо жили дуже бiдно i важко працювали. У роки вiйни мати провела на фронт усіх десятьох синів, і всi десятеро Макаровичiв повернулися живими додому в с. Бровахи Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. 1946 року Євдокії Лисенко було присвоєно почесне звання “Мати-героїня”, 1984-го – вiдкрито пам'ятник. Нині у Бровахах біля підніжжя пам’ятника матері-героїні Євдокії Лисенко на обласному рівні відзначається День матері.

 

Теліга Олена (1906–1942). Українська поетеса, публіцистка, член Організації українських націоналістів.

У міжвоєнний період перебувала на еміграції. Після початку німецько-радянської війни разом із Уласом Самчуком перейшла кордон та дісталася до Києва. Тут очолила редколегію літературного додатку до газети “Українське слово” під назвою “Літаври”, де друкувалися українські патріотичні публікації. На початку 1942 року ґестапо арештувало Олену Телігу разом із її чоловіком Михайлом, 21 лютого цього ж року їх розстріляли у Бабиному Яру. З 1993-го у Києві є вулиця Олени Теліги неподалік Бабиного Яру, місця страти української поетеси.

 

Фоя Людмила (1923–1950, псевдо – Оксана, Марко Перелесник). Учасниця ОУН та УПА, співробітниця підпільної преси під псевдонімом “Марко Перелесник”, письменниця.

На початку 1942 року Людмила Фоя – студентка Київського медичного університету, приєдналася до підпілля ОУН. У цей час німці посилюють боротьбу з українським підпіллям. Їй довелося залишити навчання в медінституті, щоб продовжити діяльність в підпіллі – зв'язковою. Працює в пропагандистській референтурі, організовує в Києві збір медикаментів для вояків УПА. 24 січня 1944 року Людмилу заарештувало НКВД. Після кількох місяців допитів, енкаведисти вирішують використати молоду дівчину в боротьбі з українським визвольним рухом. Агент “Апрєльская” мала завдання від імені “київського проводу” налагодити зв'язок із підпіллям ОУН на Волині. Спочатку, операція відбувалася успішно для чекістів – під їхнім контролем створюються озброєні боївки на Київщині, в Сумській та Дніпропетровській областях. Однак у травні 1945 року Людмила Фоя розпочинає власну війну. Потрапивши до відділу УПА, відразу зізнається, що її завербовано НКВД. Служба безпеки ОУН вирішує завдати удар у відповідь. До Києва агент “Апрєльская” повертається як подвійний агент, звітує про свою діяльність в підпіллі. Завдяки Людмилі Фої СБ ОУН вдається викрити та ліквідувати низку агентів НКВД. 6 серпня 1946 року її оголошено у всесоюзний розшук МҐБ та МВС. Тим часом, Людмила під псевдонімом “Перелесник” працює у структурах пропаганди, зокрема як літературний редактор журналу “Молодий революціонер”, видає художні новели про визвольну боротьбу. 19 липня 1950 року чекісти, прочісуючи ліс у Межирічському районі на Рівненщині, виявили групу повстанців. Зав’язався бій, який для Людмили Фої став останнім.

 

Хорошунова Ірина (1913–1993). Художниця, журналістка, авторка щоденника про життя в Києві під час нацистської окупації.

Пiд час окупацiї Києва Iрина Хорошунова була господаркою конспiративної квартири мiської пiдпiльної антинацистської групи пiд керiвництвом Миколи Матеюка. З жовтня 1941 року по вересень 1943-го працювала у Центральнiй бiблiотецi, вiдкритiй окупантами на базi бiблiотеки АН УРСР на бульварi Шевченка, 14. Разом з iншими спiвробiтниками намагалася врятувати книжковi фонди вiд остаточного пограбування та знищення. Із 25 червня 1941-го до квiтня 1944 року Iрина Хорошунова вела щоденник, в якому фіксувала свідчення про життя киян в окупованому мiстi як очевидець, а часто й учасник подій.

 

Храплива Анна – канадійка українського походження, що добровільно вступила на службу до Канадського жіночого армійського корпусу. Служила у Великій Британії – з листопада 1942 року, та в Британській зоні окупації Німеччини. Отримала звання підхорунжого в жіночій армії. Нагороджена Медаллю Британської імперії. Була чи не першою з українок, що удостоєна цієї високої відзнаки. Активістка Союзу українських канадських вояків у Лондоні.

 

Шулежко Олександра (1903–1994). Вихователька, дружина православного священика, репресованого у 1937 році.

Під час німецької окупації в Черкасах організувала притулок для 70 безхатніх дітей. Із них 25 були євреями, яким пощастило вижити у роки “остаточного вирішення єврейського питання”. Приймала у притулок усіх, без винятку, записуючи їх українцями, греками, татарами залежно від зовнішності. Німецька поліція часто навідувалася до притулку. Завдяки доброму знанню німецької мови Олександрі Максимівні вдалося переконати місцевого гебітскомісара у тому, що підозри поліцаїв безпідставні. Врятувала вихованців від вивезення до Німеччини. Після повернення радянської влади була засуджена за співпрацю з окупантами. 11 червня 1996 року Олександрі Максимівні Шулежко присвоєно почесного звання “Праведник народів світу”.

 

Додаток 4

ІНТЕРНЕТ-ПУБЛІКАЦІЇ ПРО ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ

1. Алексиевич С. У войны не женское лицо [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://www.alexievich.info/booksRu.html

2. Війна з жіночим обличчям [Електронний ресурс] // Режим доступу: Http://www.zhinka-online.com.ua/ukrajinska-zhinka/zhinka-v-armiji/252-vi...

3. В’ятрович В. Історія з грифом “Секретно”. Бочка для Мотрі, або Історія однієї зради Електронний ресурс] // Режим доступу: http://tsn.ua/analitika/istoriya-z-grifom-sekretno-bochka-dlya-motri-abo...

4. В’ятрович В. Історія з грифом “Секретно”. Перша леді підпілля [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://tsn.ua/analitika/istoriya-z-grifom-sekretno-persha-ledi-pidpillya...

5. В’ятрович В. Людмила Фоя – агент “Апрельская”, повстанець “Перелесник” [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://tsn.ua/analitika/lyudmila-foya-agent-apryelskaya-povstanec-perele...

6. Жінки-воїни від Другої світової до сьогодення: “Тихі зорі на дорогах війни їм лише снилися” [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://na.mil.gov.ua/30679-tixi-zori-na-dorogax-vijni-%D1%97m-lishe-snil...

7. Гавришко М. Заборонене кохання: фактичні дружини учасників підпілля ОУН та УПА 1940-1950-х рр. [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://uamoderna.com/md/havryshko-de-facto-marriages-upa

8. На війні як на війні [Електронний ресурс] // Режим доступу: Http://www.zhinka-online.com.ua/ukrajinska-zhinka/zhinka-v-armiji/140-na...

9. Кобченко К. Нарівні з чоловіками у радянській армії воювали 800 тисяч жінок [Електронний ресурс] // Режим доступу:http://www.radiosvoboda.org/content/article/27002618.html

10. Панченко О. In memoriam.Ірина Козак- “Бистра”. Жінка-Легенда [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://www.istpravda.com.ua/articles/2015/11/22/148743/

11. Петренко О., Пастушенко Т. Народження ісмерть Анни Мюллер. Долі радянських жінок-військовополонених [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://historians.in.ua/index.php/en/zabuti-zertvy-viyny/1153-olena-petrenko-tania-pastushenko-narodzhennia-i-smert-anny-miuller-doli-radianskykh-zhinok-viiskovopolonenykh

12. Трохименко І. Лісова муза [Електронний ресурс] // Український тиждень. - 21.10.2012.- Режим доступу:http://tyzhden.ua/History/62087

13. Файзулін Я. У пошуках “своєї” України [Електронний ресурс] // Український тиждень. - 25.07.2011. - Режим доступу:

http://tyzhden.ua/History/27082

Джерело: http://www.memory.gov.ua

ПАМ'ЯТЬ ПРО ГОЛОДОМОР 1932-1933

Україна в 1932-1933 роках пережила страшну трагедію – Голодомор, який забрав мільйони людських життів.

Комуністичний режим намагався не тільки приховати правду про Голодомор в Україні, але й назавжди знищити крихти пам’яті про цей злочин. Небезпечним було не тільки писати про це в пресі, листах до партійних «вождів» або ж родичів за кордон, але навіть згадувати в приватних щоденниках. Будь-який необережний запис міг зруйнувати життя, вилитися в десятиліття таборів ҐУЛАҐу. Однак, попри всі небезпеки, у найважчі часи знаходилися люди, що, відчуваючи свою відповідальність перед наступними поколіннями, не могли мовчати, намагалися розповісти правду.

Цьогоріч ми згадуємо Людей правди – тих, хто не боялися говорити та писати про Голодомор навіть у часи, коли це могло коштувати життя.

В четверту суботу листопада в Україні на підставі Указів Президента Л. Кучми № 1310/98 та Президента В. Ющенка № 431/2007 відзначається День пам’яті жертв Голодомору. Щороку Український інститут національної пам’яті пропонує спеціальну тему Дня для підкреслення певного аспекту трагедії Голодомору 1932–1933 рр. Цього року такою темою є «Люди правди» – особливе вшанування пам’яті людей, які ризикуючи кар’єрою, свободою або навіть життям зробили все, щоб зберегти та поширити правдиві відомості про Голодомор. Гасло заходів 2015 р. – «Щоб світ знав» (Серія плакатів "Люди правди" у соціальній мережі Facebook;англійською мовоюросійською мовоюіспанською мовою).

Люди правди

Ґарет Джонс (1905–1935) – британський журналіст. Автор понад 20 статей на тему голоду. Він тричі побував у Радянському Союзі, востаннє – у березні 1933 р. Порушивши заборону на в’їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю. 29 березня 1933 р. Ґарет скликав прес-конференцію в Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз був опублікований багатьма газетами, зокрема “NewYorkEveningPost” та “ManchesterGuardian”. Всього Джоунз до 1935 р. видав декілька десятків статей на тему голоду та побаченого в голодній Україні.

“Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”.

Малкольм Маґґерідж (1903–1990) – британський журналіст, автор низки статей із описом голоду в Україні та роману “Зима у Москві”, виданого у 1934 р. У 1933 р. дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Великобританія дізналась про голод. У 2008 р. за вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид Українського народу під час Голодомору 1932–1933 рр. ҐаретДжоунз та Малколм Маґґерідж були нагороджені (посмертно) орденом “За заслуги” III ступеня.

“Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба”.

Андрей Шептицький (1865–1944) – митрополит Української греко-католицької церкви. 24 липня 1933 р. разом із вищим духовенством церкви проголошує відозву “Україна в передсмертних судорогах”. У ній він закликає християн усього світу поширювати правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському народові. Пастирське послання зачитали у греко-католицьких церквах як в Галичині, так і поза її межами. Про нечуваний злочин у радянській Україні митрополит поінформував Ватикан. Наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій та партій об’єдналися в Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Утім, радянська влада від будь-якої зовнішньої допомоги відмовлялася, приховуючи факт геноциду в Україні.

“Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові: може дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян”.

Мілена Рудницька (1892–1976) – громадська активістка, депутатка польського Сейму, автор статей на тему Голодомору. Мілена стала неофіційним послом, яка за допомогою офіційних і приватних зустрічей із представниками різних країн світу та керівників неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Радянський Союз. Ці сподівання ґрунтувалися на винесенні питання про голод на розгляд Ліги Націй та допомогу Міжнародного Червоного Хреста. Рудницькій вдалося приватно провести зустріч із Головою Ради Ліги Націй – Прем’єр-міністром та міністром закордонних справ Норвегії доктором Йоганом Людвіґом Мовінкелем. Останньому були передані матеріали про голод одразу від кількох міжнародних і українських організацій.

“Великий Голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила – як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань”.

Йоган Людвіґ Мовінкель (1870–1943) – Прем’єр-міністр Норвегії, Президент Ради Ліги Націй у 1933 р., який виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги Націй. Успішний бізнесмен, прихильник економічного об’єднання європейських країн на основі зони вільної торгівлі. Один із предтеч Європейського Союзу. Противник нацистів. У 1933 р. йому були передані матеріали про голод одразу від кількох українських і міжнародних організацій. Такий дипломатичний хід переконав його пролобіювати українське питання. Втім, зусилля Мовінкеля не увінчалися успіхом. 29 вересня 1933 р. в Женеві відбулося засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям радянської України. Однак його заклик не був підтриманий. Постійні члени Ради Великобританія та Франція висловилися проти. Врешті-решт вирішено передати українську справу на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, який у свою чергу звернувся до радянського уряду з пропозицією дати згоду на організацію міжнародної допомоги для голодуючих. На це в грудні 1933 р. з Москви надійшла відповідь, в якій було заявлено, що жодного голоду в УСРР і Північному Кавказі немає.

“Ідеться про життя мільйонів. Тому я не міг мовчати”.

Нестор Білоус (1889–1972) – колгоспний сторож із Харківщини (с. Леб’яже), свідок Голодомору, автор щоденника. Щоденник вів із 1911 року, хоча мав всього три класи церковно-парафіяльної школи. Брав участь у Першій світовій війні. Пережив голод 1921–1922 рр. і  Голодомор 1932–1933 рр., жахливі реалії якого описав простою мовою. На початку серпня 1937 року Нестора було заарештовано, а через кілька місяців засуджено на 6 років ув’язнення у ГУЛАГу за статтею 54–10 Карного кодексу УРСР – “контрреволюційна діяльність, спрямована на підрив колгоспного ладу”. Білоуса визнали винним у тому, що він “неоднократно в разговорах с членами колхоза “Красный колос” проводил контрреволюционную агитацию и вел дневник, куда записывал свои контрреволюционные мысли”. 30 липня 2008 р. Харківська обласна прокуратура переглянула справу Н. Білоуса і на підставі ст. 1 Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” винесла рішення про його повну реабілітацію.

“Почалася тепла погода і сходять всі посіви… Колгоспи сіють… Люди мруть з голоду…”.

Марко Желізняк (1893–1982) – селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині. Село від початку 1920-х мало свого фотолітописця. Він знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та відбирання хліба. Зберігши знімки, він лише після смерті Сталіна написав коментарі до них.

“Що сьогодні є рядовий знімок, те завтра буде історією”.

Олександра Радченко (1896–1965) – вчителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника, в якому описала перебіг тих страшних подій. Мала трьох дочок – Еліду, Віру, Діну. Сім’я пережила Голодомор, Великий терор та Другу світову війну. Олександру було заарештовано в серпні 1945 р. При обшуку вилучено сім зошитів – щоденників 1926–1945 рр. П’ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний суд виніс жорстокий вирок – 10 років ГУЛАГу. Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 р., після відбуття повного терміну ув'язнення. 23 липня 1991 р. Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства, разом із щоденниками віднайдено лише у 2001 р.

“Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм”.

Вільям Генрі Чемберлин (1897–1969) – американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети “ChristianScienseMonitor”, історик. У жовтні 1933-го подорожував Україною. Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав із осені 1934-го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка “Залізна доба Росії”. В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 млн, а кількість жертв становила 3–4 млн осіб. У 1944 р. у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина “Україна: пригнічена нація”.

“Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи”.

 Улас Самчук (1905–1987) – український письменник. У 1934 р. Самчук завершує роботу над романом “Марія” – першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933”. Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно угасала на її очах, і частіше за все помирала першою. В Україні роман вийшов лише у 1991 р.

“Марія стоїть над дитиною і думає: “Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...”.

Віктор Кравченко (1905–1966) – колишній радянський функціонер, автор книг “Я обрав свободу” і “Я обираю справедливість”. У 1944-му зумів втекти на Захід та опублікувати бестселер “Я обрав свободу”, де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. У цей самий час Міністерство державної безпеки СРСР організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Тривалий судовий розгляд, що проходив від 24 січня до 22 березня 1949 р. в Парижі, був названий “процесом століття” через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були переважно безпосередні свідки злочинів комуністичної системи. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тис. франків.

“Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і банкетів. Не було навіть розради від неминучості щоб полегшити жах”.

Рафаель Лемкін (1900–1959) – американський юрист, автор статті “Радянський геноцид в Україні”, книги “Правління Осьових сил в окупованій Європі”. Саме він уперше застосовував термін “геноцид” до Голодомору 1932-1933 років, визначивши його як “координоване планування різних дій спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп”. За допомогою його зусиль термін геноцид було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН – “Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду”, в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.

“Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме – винищення української нації”.

Роберт Конквест (1917–2015) – американський історик-радянолог, автор книги “Жнива скорботи” – найґрунтовнішої наукової праці про Голодомор. “Жнива скорботи” з’явилися у 1986 р. у престижному OxfordUniversityPress й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство підрадянської України стало жертвою страхітливого експерименту – “терору голодом”. У 1993 р. книга “Жнива скорботи” вийшла друком і в Україні. У 2005 р. її автор нагороджений найвищою цивільною нагородою у Сполучених Штатах Америки – “Президентською медаллю Свободи”. Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні у 2005 р. нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

“Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності”.

Джеймс Мейс (1952–2004) – американський історик, голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду, автор безлічі публікацій про Голодомор. У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидані у 2008 р. У 1993 р. Джеймс Мейс переїхав до України. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: “Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...”. Саме Мейс запропонував запалити свічки в знак пам’яті за померлими: “…щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки – вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів”. 26 листопада 2005 р. його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).

“Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією голокосту та не стати хоч би напівєвреєм, як не можна займатися історією голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем”.

Володимир Маняк (1934–1992) і Лідія Коваленко-Маняк (1936–1993)– відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти. Вони одними з перших в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. З 1987-го збирали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й у 1991 р. видали “33-й: Голод: Народна Книга-Меморіал”. Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання голодомору 1932–1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.

“Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі і головного носія українства – селянина, зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам'ять”.

Всеукраїнська акція «Запали свічку»

В пам’ять про мільйони загиблих від Голодомору Український інститут національної пам’яті закликає всіх мешканців України кожного року у четверту суботу листопада о 16:00 приєднатися до загальнонаціональної хвилині мовчання, за можливості – біля меморіалу, пам’ятника чи хреста пам’яті жертв Голодомору у вашому місті чи селі. Також заохочуємо із настанням темряви запалити і поставити свічку на підвіконня так, щоб її було видно знадвору – на знак скорботи і пам’яті про мільйони загублених життів наших співвітчизників.

День Героїв Небесної Сотні.

 

20 лютого 2016 р. відзначають День Героїв Небесної Сотні.

 

Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив життя земне у 2013-2014 рр. Ця подія сколихнула весь світ, не залишила байдужою жодної душі.

Справжні бої розгорталися в центрі Києва 18-20 лютого на вулицях Інститутській, Грушевського, на Європейській площі, майдані, у Маріїнському парку! Навколо вибухи, стогін, горе. До нас прийшла війна.

30 листопада обурена таким рішенням уряду молодь виходить на Майдан Незалежності у Києві, всіляко підкреслюючи мирний характер своєї акції. Невдоволення підтримують по всій УкраїніЦе був початок Революції Гідності. Та злочинна влада вчинила замах на мирний протест і на декларовані цими молодими людьми загальноєвропейські цінності. Десятки протестувальників були по звірячому побиті спецпідрозділами міліції і у важкому стані потрапили до лікарень, а доля багатьох з них невідома і до сьогодні.

Події 30 листопада стали переломним моментом в українських подіях кінця 2013 року, змістивши акцент протестів із проєвропейського на антиурядовий.

Після двох місяців мирних протестів підтримка мітингувальників зростала. Замість того, щоб мирно врегулювати ситуацію, 18 лютого тодішня влада на чолі з президентом Януковичем віддала злочинний наказ застосувати зброю і зробити «зачистку».

На очах у всього світу влада розстрілювала свій народ.

Проти мирних мітингувальників кинули Внутрішні війська, спецпідрозділ «Беркут», на дахах будинків розмістили снайперів, завозили проплачених «тітушок». В один день тисячі мирних людей стали солдатами свого народу.

Тисячі поранених і майже 100 людей було вбито снайперами та бійцями спецпідрозділів міліції. Серед них – науковці, викладачі, студенти, вчителі, художники, архітектори, театральні режисери, громадські активісти. Кров цих людей стала вироком для злочинної диктатури. Ця «Небесна Сотня» своїм життям викупили свободу для мільйонів українців і дає шанс збудувати нову демократичну правову державу.

Безсмертні душі вбитих і закатованих відійшли у небеса, але вони вічно житимуть в народній пам’яті, бо «Герої не вмирають!»

     Вічна пам'ять героям!

Слава Україні!